Із лігвища змієва,
Зі славного Києва
Не жінку я взяв — поторочу.
А думав — примхливицю,
Гадав — норовливицю,
Веселу пташину співочу.
Покличеш — зіщулиться,
Обнімеш — то скулиться,
А місяць зійде — затомиться,
І квилить-ридає,
Немов упадає
Над мертвим, і хоче топиться.
Їй мовлю: «Хрещеному,
З тобою по-вченому
Возиться мені не під пору».
Аби ж те добро її —
Та в вири Дніпровії,
На Лису відьомськую гору.
Мовчить — лиш їжачиться,
Для неї все мрячиться,
Жалію її, неприкаяну,
Мов птицю знесилену,
Березу, похилену
На Богом закляту закраїну.
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал забавницу,
Гадал — своенравницу,
Веселую птицу-певунью.
Покликаешь — морщится,
Обнимешь — топорщится,
А выйдет луна — затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то, — и хочет топиться.
Твержу ей: крещеному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В Днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.
Молчит — только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую
Над очастью, Богом заклятою.