Микола Гумільов
Заблукалий трамвай

Я по вулиці йшов незнайомій
І раптом почув воронячий грай,
І дзвони лютні, й далекі громи, —
Просто на мене летів трамвай.

Як скочив я на його підніжку, —
В цьому була якась чортівня;
В повітрі він залишав доріжку
Вогнисту навіть при світлі дня.

Мчав він у бурі темній, крилатій,
Він заблукав у безодні століть…
Зупиніть же, вагоновожатий,
Негайно вагон ви свій зупиніть.

Пізно. Випрямившись від крену,
В пальмових ми пролетіли гаях,
Через Неву, через Ніл і Сену
Прогуркотіли по трьох мостах.

І, промайнувши в віконній рамі,
Упертим поглядом нас пропік
Старий жебрак, — напевно, той самий,
Що вмер у Бейруті тому вже рік.

Де я? Так важко і так тривожно
Серце у відповідь стукотить:
«Бачиш вокзал, на якому можна
В Індію Духу квитка купить?»

Вивіска… літери, кров'ю налляті,
Сповіщають: «Городина», — знаю, тут
Замість капусти й замість салату
Мертві голови продають.

В червоній сорочці, з лицем, наче вим'я,
Голову зрізав кат і мені,
Вона із товаришками своїми
В скрині слизькій лежала на дні.

А в тім провулку паркан дощатий,
Дім в троє вікон, сірий газон…
Зупиніть же, вагоновожатий,
Зупиніть негайно вагон.

Машенько, тут ти жила й співала,
Шила обом нам весільний стрій,
Як може буть, що тебе не стало,
Де ж твоє тіло і голос твій?

Як ти стогнала в своїй світлиці,
Як я в перуці із буклями йшов,
Щоби представитись Імператриці
І не зустрівся з тобою знов.

Тепер збагнув я: наша свобода —
Світло ізвідти. Лишень силует
Воно малює з людини при вході
В зоологічний цей сад планет.

І знову вітер знайомий і грізний,
З-за мосту тінь налітає баска:
Вершника длань в рукавиці залізній
І два копита його румака.

Міцною твердинею православ'я
Ісакія врізано в вишині,
Там відслужу молебень во здравіє
Машеньки і відхідну по мені.

Й серце навік похмуре і кволе,
І важко дихати, й важко жить…
Машенько, я не думав ніколи,
Що можна так сумувати й любить.

Максим Стріха
(Nikolay Gumilev`s site)

Николай Гумилёв
Заблудившийся трамвай

Шел я по улице незнакомой
И вдруг услышал вороний грай,
И звоны лютни, и дальние громы,
Передо мною летел трамвай.

Как я вскочил на его подножку,
Было загадкою для меня,
В воздухе огненную дорожку
Он оставлял и при свете дня.

Мчался он бурей темной, крылатой,
Он заблудился в бездне времен…
Остановите, вагоновожатый,
Остановите сейчас вагон.

Поздно. Уж мы обогнули стену,
Мы проскочили сквозь рощу пальм,
Через Неву, через Нил и Сену
Мы прогремели по трем мостам.

И, промелькнув у оконной рамы,
Бросил нам вслед пытливый взгляд
Нищий старик, — конечно тот самый,
Что умер в Бейруте год назад.

Где я? Так томно и так тревожно
Сердце мое стучит в ответ:
Видишь вокзал, на котором можно
В Индию Духа купить билет?

Вывеска… кровью налитые буквы
Гласят — зеленная, — знаю, тут
Вместо капусты и вместо брюквы
Мертвые головы продают.

В красной рубашке, с лицом, как вымя,
Голову срезал палач и мне,
Она лежала вместе с другими
Здесь, в ящике скользком, на самом дне.

А в переулке забор дощатый,
Дом в три окна и серый газон…
Остановите, вагоновожатый,
Остановите сейчас вагон!

Машенька, ты здесь жила и пела,
Мне, жениху, ковер ткала,
Где же теперь твой голос и тело,
Может ли быть, что ты умерла!

Как ты стонала в своей светлице,
Я же с напудренною косой
Шел представляться Императрице
И не увиделся вновь с тобой.

Понял теперь я: наша свобода
Только оттуда бьющий свет,
Люди и тени стоят у входа
В зоологический сад планет.

И сразу ветер знакомый и сладкий,
И за мостом летит на меня
Всадника длань в железной перчатке
И два копыта его коня.

Верной твердынею православья
Врезан Исакий в вышине,
Там отслужу молебен о здравьи
Машеньки и панихиду по мне.

И всё ж навеки сердце угрюмо,
И трудно дышать, и больно жить…
Машенька, я никогда не думал,
Что можно так любить и грустить.

Стихотворение Николая Гумилёва «Заблудившийся трамвай» на украинском.
(Nikolay Gumilev in ukrainian).