— Скажіть-но, дядьку, чи не даром
Москву, що спалена пожаром,
Французам віддано?
Були ж бо сутички криваві!
І недаремно лине слава
Та пам'ятає вся держава
Бій під Бородино!
— Були в наш час свої герої —
Не порівняти із тобою:
Богатирі — не ви!
Недобра випала їм доля,
Бо мало хто вернувся з поля…
Не будь на те Господня воля,
Не віддали б Москви!..
Ми довго мовчки відступали.
Було нам прикро, бою ждали.
Бурчали вояки:
«Ми що ж, на зимові квартири?
Не сміють, мабуть, командири
Чужі спанахати мундири
Об наші об штики?»
І от знайшли велике поле —
Є розгулятись де на волі!
І там звели редут.
Але були напоготові!
Ледь заблищало вранці знову
Й осяяло лісні покрови —
А вже й французи тут.
Я зарядив гармату туго
Й гадаю: почастую друга!
Ось, брате! На, мусью!
Ласкаво просимо до бою,
А ми вже рушимо стіною,
Постоїмо ми головою
За землю за свою!
Два дні стріляли ми з-за шанців.
Що користі з такого танцю?
День третій ждали ми.
Повсюди чулися розмови:
«Пора картечі дати слово!»
Й от грізне поле битви знову
Накрили крила тьми.
Я при гарматі ліг спочити,
І чулось аж до передсвіту,
Як десь радів француз.
Та наш мовчав бівак відкритий:
Хто ківер чистив, весь побитий,
Хто штик точив, при цім сердито
Бурчав, кусав свій вус.
Ще денне не зійшло світило,
А все навколо зашуміло,
За строєм блиснув стрій…
Полковник наш був справжнім хватом:
Слуга царю та Бог солдатам…
Жаль, тяжко вражений булатом
Спить у землі сирій.
Й гукнув він, ведучи бровами:
«Чи, хлопці, не Москва за нами?
Помрім же в битві цій,
Як наші браття помирали!»
І ми померти обіцяли,
І клятву ту страшну тримали
Ми в Бородинський бій.
Що був за день! Крізь дим та порох
На нас, мов хмари, рушив ворог,
І все на наш редут.
Улани з різними значками,
Драгуни з кінськими хвостами —
Всі промайнули перед нами,
Всі побували тут!
Таких боїв нема вже нині!..
Літали прапори, мов тіні,
Вогонь і дим навкіл,
Лунав булат, картеч свистіла,
Штиком колоти вже несила,
Й лет ядер зупиняла ціла
Гора кривавих тіл.
В той день зазнав француз чимало,
Що означа наш бій удалий,
Бій рукопашний!.. Там
Земля двигтіла, в січі лютій
Перемішались коні й люди,
Й гарматних залпів грім усюди
Суцільним став виттям…
Смеркало. Кожен був готовий
До бою стати зранку знову
Та битись, поки б зміг…
Та затріщали барабани —
І відступили бусурмани.
Й ми рахувати стали рани
Й товаришів своїх…
Були в наш час свої герої —
Відважні та міцні собою:
Богатирі — не ви.
Недобра випала їм доля,
Бо мало хто вернувся з поля.
Коли б на те не Божа воля,
Не віддали б Москви!»
«Скажи-ка, дядя, ведь недаром
Москва, спаленная пожаром,
Французу отдана?
Ведь были ж схватки боевые,
Да, говорят, еще какие!
Недаром помнит вся Россия
Про день Бородина!»
«Да, были люди в наше время,
Не то, что нынешнее племя:
Богатыри — не вы!
Плохая им досталась доля:
Не многие вернулись с поля…
Не будь на то господня воля,
Не отдали б Москвы!
Мы долго молча отступали.
Досадно было, боя ждали,
Ворчали старики:
«Что ж мы? на зимние квартиры?
Не смеют, что ли, командиры
Чужие изорвать мундиры
О русские штыки?»
И вот нашли большое поле:
Есть разгуляться где на воле!
Построили редут.
У наших ушки на макушке!
Чуть утро осветило пушки
И леса синие верхушки —
Французы тут как тут.
Забил заряд я в пушку туго
И думал: угощу я друга!
Постой-ка, брат мусью!
Что тут хитрить, пожалуй к бою;
Уж мы пойдем ломить стеною,
Уж постоим мы головою
За родину свою!
Два дня мы были в перестрелке.
Что толку в этакой безделке?
Мы ждали третий день.
Повсюду стали слышны речи:
«Пора добраться до картечи!»
И вот на поле грозной сечи
Ночная пала тень.
Прилег вздремнуть я у лафета,
И слышно было до рассвета,
Как ликовал француз.
Но тих был наш бивак открытый:
Кто кивер чистил весь избитый,
Кто штык точил, ворча сердито,
Кусая длинный ус.
И только небо засветилось,
Всё шумно вдруг зашевелилось,
Сверкнул за строем строй.
Полковник наш рожден был хватом:
Слуга царю, отец солдатам…
Да, жаль его: сражен булатом,
Он спит в земле сырой.
И молвил он, сверкнув очами:
«Ребята! не Москва ль за нами?
Умремте ж под Москвой,
Как наши братья умирали!»
И умереть мы обещали,
И клятву верности сдержали
Мы в Бородинский бой.
Ну ж был денек! Сквозь дым летучий
Французы двинулись, как тучи,
И всё на наш редут.
Уланы с пестрыми значками,
Драгуны с конскими хвостами,
Все промелькнули перед нами,
Все побывали тут.
Вам не видать таких сражений!..
Носились знамена́, как тени,
В дыму огонь блестел,
Звучал булат, картечь визжала,
Рука бойцов колоть устала,
И ядрам пролетать мешала
Гора кровавых тел.
Изведал враг в тот день немало,
Что значит русский бой удалый,
Наш рукопашный бой!..
Земля тряслась — как наши груди;
Смешались в кучу кони, люди,
И залпы тысячи орудий
Слились в протяжный вой…
Вот смерклось. Были все готовы
Заутра бой затеять новый
И до конца стоять…
Вот затрещали барабаны —
И отступили бусурманы.
Тогда считать мы стали раны,
Товарищей считать.
Да, были люди в наше время,
Могучее, лихое племя:
Богатыри — не вы.
Плохая им досталась доля:
Не многие вернулись с поля.
Когда б на то не божья воля,
Не отдали б Москвы!»