Old Perebendya, minstrel blind,
Is known both near and far.
He wanders all the country 'round
And plays on his kobza.
The people know the man who plays,
They listen and are glad,
Because he chases gloom away,
Though he himself is sad.
No matter what the weather holds,
His days and nights he spends
Without a shelter out-of-doors;
Misfortune dogs his steps,
And mocks his head with silver thatched,
But he no longer heeds;
He seats himself beside a hedge
And sings, "Oh rustling leaves!"
And singing, how he's all alone
He thinks and bows his head,
As melancholy sears his soul,
Alone beside the hedge.
That's what old Perebendya's like,
He's very changeful, too:
He'll sing about heroic deeds,
Then change to comic tunes;
To maidens on the commons grass
He'll sing of love and spring,
And at the inn for merry lads
Good rousing songs hell sing;
For married couples at a feast
(Where mother-'n-law is strict)
Such songs as tell of women's grief
And hardship he will pick;
At market-place — of Lazarus,
Or else, a mournful lay
(So that the memory should live)
Of how the Sich was razed.
So that's what Perebendya's like,
Capricious in old age:
He'll sing a merry song and then
To one of tears he'll change.
Asweeping freely o'er the steppes,
The wind blows from afar.
Upon a mound the minstrel sits
And plays on his kobza.
The boundless steppes, blue as the sea,
Reach out on every side;
The grave mounds also stretch away
Till they are lost to sight.
His grey moustache and thatch of hair
The wind blows every way,
Then it subsides and lends an ear To the old jminstrel's lay,
His heart's wild beat, the tears of sightless eyes....
Then blows again....
This is his hide-away
Amid the steppe where nobody can spy
And where his words are scattered o'er the plains
Away from human ears, the sacred words
Pronounced in free communion with God,
The praises sung in homage to the Lord.
His thoughts the while go floating on a cloud,
Like eagles in the blue they soar o'erhead
Till with their wings the very sky is churned;
They rest upon the sun and ask where it
Retires at night, how rises in the morn;
They listen as the sea its tale unfolds,
"Why are you mute?" they ask the mountain top,
Then back to the sky, for earth's full of woe;
In all the wide, wide world there's not a spot
For him who all things knows and hears and sees —
The secrets of the sun, and sea, and fields —
No one to bid him welcome with his heart.
He's all alone, as is the sun alone.
The people know him and they let him be....
But if they learned how he, alone, intones
Songs in the steppe, converses with the sea—
They would make sport of words that are divine,
And call him mad and from their midst they'd drive
Him off to die. "Go to the sea!" they'd say.
You're doing right, my minstrel friend,
You're doing right, I know,
That to the grave mound in the steppe
To talk and sing you go!
Keep going there, my hearty one,
Until the day your heart
Falls fast asleep, and sing your songs
Where you will not be heard.
And that the people shouldn't shy
You must indulge them, friend!...
So dance the way the master says —
The money's his to spend.
So that's what Perebendya's like,
Capricious in old age:
He'll sing a wedding song and then
To one of grief he'll change.
Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
Попідтинню сіромаха
І днює й ночує;
Нема йому в світі хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собі, заспіває:
“Ой не шуми, луже!”
Заспіває та й згадає,
Що він сиротина,
Пожуриться, посумує,
Сидячи під тином.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Чалого —
На Горлицю зверне;
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
Сербина, Шинкарку
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім — Угаю;
На базарі — про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там — тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі плачуть...
Послуха, повіє...
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волі з богом розмовля,
То серце щебече господнюю славу,
А думка край світа на хмарі ґуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б'є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти німа?»
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує.
Його на сім світі ніхто не прийма.
Один він між ними, як сонце високе.
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що він, одинокий,
Співа на могилі, з морем розмовля, —
На божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
“Нехай понад морем, — сказали б, — гуля!”:
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває весільної,
А на журбу зверне.
________
Перебендя
Перебендя, старый, хилый —
Кто его не знает?
Он шатается повсюду
С кобзой, да играет.
А того, кто им играет,
Люди уважают:
Сам кручинится, а людям
Горе разгоняет.
Он и днюет и почует
В поле, сиротина;
Нет избы у горемыка;
Шутит с ним судьбина,
Издевается над старым,
А кобзарь ни слова;
Сядет где-нибудь, затянет:
"Не шуми дуброва!"
Запоёт, да и припомнит,
Что он сиротина:
Потоскует, погорюет,
Сидя под лозиной.
Вот такой-то Перебендя,
Странный да бывалый!
Песнь про "Чалого" затянет,
Кончит разудалой;
В поле с девками — поёт им
"Гриця" да "Веснянку";
В кабаке же с молодцами —
"Сербина", "Шинкарку";
С молодицами на сватьбе
Где свекруха злая —
Про "Тополю", "Злую долю",
А потом — "У гаю";
На базаре — "Лазарь"-песню,
Аль, чтоб люди знали,
Запоёт, как Сечь родную
Войски разоряли.
Вот такой-то Перебендя,
Старый да капризный!
Засмеётся, а окончит
Плачем, укоризной.
Ветер веет-повевает,
По полю гуляет.
На могиле Перебендя
Песни распевает.
Степь широкая, как море,
Вкруг него синеет;
За могилою могила,
Дальше — чуть виднеет...
Старый ус с седой чуприной
Ветер развевает;
То приляжет и внимает,
Как кобзарь играет,
Как сердце смеётся, как очи рыдают...
Послушает, встанет — и вновь повевает...
Старик приютился в степи на могиле,
Чтоб вихри по полю слова разносили,
Чтоб люди не слышали слова благово,
Затем, что то слово — есть Божие слово:
То с Господом сердце беседу ведёт,
То сердце Господнюю славу поёт;
А дума на туче по свету гуляет,
Орлом сизокрылым летает, ширяет
А небо лазурное крыльями бьёт;
Подымется в солнцу, летит вопрошает;
Где солнце ночует, как солнце встаёт;
Послушает моря, что думает море;
На гору — и спросит: "чего ты нема?"
И снова на небо, подальше от горя,
Затем-что на свете нет места, угла
Тому, кто всё знает, тому, кто всё чует:
Что думает море, где солнце ночует.
Никто приютить бедняка не берёт.
Как солнце, меж ними один он, избранный.
Все знают его: он на свете живёт;
А если б узнали, что он, бесталанный,
Поёт на могиле, с волной говорит:
В нём Божие слово они б осмеяли,
Глупцом бы назвали, из хаты прогнали:
Пускай он, сказали б, над морем сидит!"
Хорошо, кобзарь мой милый,
Делаешь, что ходишь
Нет и думать на могилу,
Речи с ней заводишь!
Приходи, пока, мой голубь,
Сердце не остыло;
Пой, чтоб люди не слыхали,
Как поёшь уныло.
А чтоб люди не чуждались,
Потакай им, барам!
Скачи, враже, як пап:
Он богат не даром.
Вот такой-то Перебендя,
Старый да капризный!
Грянет "Горлицу", а кончит
Плачем, укоризной.
Перевод: Николай Гербель